Громадянське суспільство – суспільство, в основі якого лежить розгалужена мережа незалежних від держави інституцій, об’єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання колективних інтересів.
Інші визначення[]
У повсякденному вжитку під Громадянським суспільством нерідко розуміють рівень громадянської свідомості певного суспільствава, активність громадян у створенні громадських організацій.
Іноді, на рівні політичних гасел, Громадянське суспільство вживають як синонім ліберальної демократії.
Деякі дослідники ототожнюють Громадянське суспільство з «відкритим суспільством», вважаючи, що ці терміни описують відповідно політично-соціологічні і політично-філософські аспекти одного й того самого явища.
Історія[]
Сучасна ідея Громадянського суспільства істотно відрізняється від класичної, започаткованої Аристотелем у його концепції поліса й остаточно сформульованої Ґ. Геґелем.
Суть класичної моделі полягає у нерозрізненні Громадянського суспільства, що розглядається передусім як суспільство політичне, та держави. Для Аристотеля політ. сусп-во є вершиною морал. розвитку людства від природ. (варвар.) стану послідовно до родин. гнізда, сільс. громади, держави. Саме у державі повною мірою реалізується сусп. сутність людини як політ. і громад. істоти. Ідеї Аристотеля по-своєму розвивали Ціцерон, І. Кант, Ж.-Ж. Руссо, Х. Арендт.
Зовсім іншу концепцію Г. с. розробили у 17–18 ст. ідеологи новоєвропейського лібералізму А. Сміт, Д. Ферґюсон та Дж. Локк. Появу Г. с. вони небезпідставно пов’язували з поділом праці та поступовим вивільненням госп. діяльності зі сфери політики, її усамостійненням і утвердженням як пріоритет. діяльності. Індустріал. революція зробила госп. діяльність (а не владу та близькість до неї) гол. джерелом добробуту і підґрунтям незалеж. соц. становища індивіда. Економіка, таким чином, стала пріоритет. щодо Г. с., а воно, у свою чергу, – пріоритет. щодо держави, яка не може ефективно керувати економікою й регулювати всі госп. та майнові відносини між громадянами. У цьому розумінні Г. с. є формою «ринк. спільності» індивід. власників, чиї приватні, егоїст. інтереси переплітаються і, взаємодіючи, надають «стихійності» всьому сусп.-екон. устрою.
На відміну від Аристотеля та його послідовників, які політ. (громад.) сферу вважали вищою від приватної, оскільки саме у ній індивід має ширші можливості для самореалізації, новоєвропейські ліберали утвердили верховенство приватних інтересів, щодо яких політика має лише підрядний характер.
Ґ. Геґель знач. мірою розвинув аристотелів. концепцію Г. с., врахувавши при цьому і погляди своїх ліберал. сучасників та попередників. Він чітко розрізняв Г. с. та державу, хоча і вважав цю різницю тимчасовою. Полемізуючи у непрямій формі з лібералами, Ґ. Геґель стверджував, що індивід керується не лише особистими, вузькоегоїст. інтересами, а й сусп., засвоєними у процесі освіти та виховання, тобто соціалізації. Саме завдяки співпраці з ін. громадянами особисті інтереси індивіда можуть бути реалізовані повніше, сприяючи тим самим реалізації інтересів ін. індивідів.
Таким чином, Ґ. Геґель інтерпретував Громадянське суспільство як сферу медіації приватних інтересів, своєрідного посередника між приватною особою (родиною) та державою. Відповідно до сфери Г. с. Ґ. Геґель зараховував і такі суто держ. інституції, як суд та поліція, мотивуючи це тим, що вони не лише захищають інтереси громадян, а й уособлюють певний дух загальності, потребу певної узгодженої взаємодії, притаманну сусп-ву. Йдеться про визначення й прийняття індивідом для своєї діяльності певних правових рамок, які враховують такі ж права ін. громадян, контроль за якими покладено на державу.
Чітке розмежування між Г. с. та державою зробив автор найпоширенішої нині соціол. концепції Г. с. А. де Токвіль у 1835. Якщо стосунки громадян із держ. владою (центр. і місц.) він окреслив як сусп-во політичне, то взаємини громадян між собою, поза сферою родин., дружніх та ін. суто приват. взаємин, – як сусп-во громадянське. Характер. рисою Г. с. за А. де Токвілем є динаміч. розвиток різних добровільних спілок та організацій, створених самими громадянами на підставі конкретних ідеологічних доктрин для досягнення певних політ. цілей, пов’язаних із здобуттям держ. влади чи здійсненням безпосеред. впливу на неї.
Питання належності політ. орг-цій (партій) до сфери Г. с. та держави і досі залишається дискусійним. Загальновизнаним, однак, є висновок А. де Токвіля про вирішал. роль громад. об’єднань і політ. орг-цій у забезпеченні сусп. плюралізму та демократії. Саме завдяки інституціям Г. с. громадяни мають змогу вільно висловлювати й обстоювати свої погляди, вдосконалюватися в самоорганізації, утверджувати свою автономність щодо держ. органів.
Розвинене Г. с. є інституціалізов. виявом сусп. плюралізму і, водночас, його ефектив. гарантом перед авторитар. чи тоталітар. тенденціями держави або певних сусп. сил (воно не лише передбачає формальний розподіл влади та баланс інтересів, а й забезпечує громад. контроль за цим розподілом та підтримує згаданий баланс). З одного боку, Громадянське суспільство привчає громадян до того, що вони можуть і повинні впливати на суспільне життя осмисленим, цілеспрямованим і легальним чином через відповідні самодіяльні інституції, з іншого – привчає державу до відповідальності та звітності перед громадянами, відіграючи не лише посередницьку, а й важливу формотворчу роль у сенсі виховання певної політ. культури й вдосконалення механізмів взаємодії між собою і державою.
Громадянське суспільство в Україні[]
Громадянське суспільство в Україні має давні традиції в елементах місцевого самоврядування давньоруських міст та спробах сусп. (зокрема економічної) емансипації у рамках кодифіков. права. Ці елементи стали особливо помітними у 16–17 ст., після включення укр. земель у знач. мірою європеїзов. юрид. простір Речі Посполитої.
В Україні поступово розвивалося місц. самоврядування і незалежне судочинство, з’явилися громад. орг-ції (церк. братства, цехові об’єднання) та освітні заклади (школи, колегіуми).
Водночас процеси зародження Громадянського суспільства і подолання середньовічної станової системи суттєво обмежувалися невисокою урбанізованістю краю, екон. відсталістю та заг. колоніальним статусом укр. населення.
Наприкінці 18 ст., після загарбання Росією Правобережної України та ліквідації гетьманської автономії на Лівобережжі, процеси громадяннської емансипації за умов жорстоко-авторитарної, деспотичної імперії взагалі припинилися. Єдиним винятком стали західно-українські землі (переважно Галичина), які після поділу Польщі наприкінці 18 ст. потрапили до складу австрійської імперії Габсбурґів, де за умов парламентської монархії та дарованих нею відносних ліберально-демократичних свобод Громадянське суспільство формувалася за тією самою моделлю, що й у інших країнах Центральної та Східної Європи.
Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. в Галичині вже існував практично весь спектр інституцій Громадянського суспільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, культурно-освітні і навіть наукові (НТШ) організації, кооперативи, профспілки, незалежна преса, повноцінні політичні партії. Вони збереглися в умовах авторитарного польського режиму, і лише у 1939 були знищені тоталітарною радянською владою.
Традиція порівняно тривалого розвитку Громадянського суспільства у Галичині виявилась вирішальною для його відновлення через півстоліття в умовах відносної суспільної лібералізації, викликаної в СРСР політикою «перебудови». Характерною рисою інституцій Громадянського суспільства, що почали масово виникати наприкінці 1980-х рр. у Західній Україні (швидше й масовіше, ніж деінде в Україні), була їхня всіляко підкреслювана спадкоємність щодо реальних, а іноді й міфічних попередників із передвоєнної Галичини: газети «Віче», «Поступ», журнали «Дзвін», «Літопис Червоної Калини», т-во «Просвіта», Маріїнське т-во милосердя, театр-кабаре «Не журись!» тощо.
Становлення Громадянського суспільства у Сх. Україні відбувалося за значно складніших умов, унаслідок чого його повноцінне існування у більшості регіонів, особливо на периферії, й досі залишається проблематичним.
У деспотично-авторитар. Рос. імперії зародки Г. с. з’явились лише у 2-й пол. 19 ст. (після відносно ліберал. реформ 1860-х рр.), проте в колоніально пригнобленій Україні вони стали справді помітними лише після революції 1905. Більшовицький режим ліквідував ці зародки, виявивши, зокрема, характерну відмінність між авторитаризмом, який лише обмежує становлення і діяльність інституцій Громадянського суспільства, та тоталітаризмом, який ці інституції повністю знищує або одержавлює (всі так звані громадські організації не відігравали за тоталітарного соціалізму жодної самостійної ролі, а були лише додатками до партійно-державного апарату).
Цю тотальну етатизацію (одержавлення) Громадянського суспільства у соціаліст. державі передбачив 1903 І. Франко (стаття «Що таке поступ?») на підставі аналізу марксівської концепції всевідаючої і всерегулюючої держави.
Формально відштовхуючись від Ґ. Геґеля, який усіляко абсолютизував Державу, марксисти доповнили його етатистські погляди ідеєю «класової боротьби». Позбавлена своєї діалектич. альтернативи (класової співпраці й порозуміння), ця ідея на практиці порушила геґелівську рівновагу між особистим, суспільним і державним. Навіть сам геґелівський термін «die burgerliche Gessellschaft» (який за І. Франком можна відтворити як «горожанське» або «громадянське» сусп-во) марксистами перекладався як «буржуазне сусп-во», набуваючи у контексті класової непримиренності виразно негатив. забарвлення.
Реабілітація терміна «Г. с.» в СРСР (а відтак і у пострад. Україні) розпочалася наприкінці 80-х рр. спочатку на рівні популяр. публіцистики, згодом – на рівні фахових аналіт. матеріалів, хоча ґрунтов. монографій на цю тему не з’явилося і понині.
Дослідники визначають, як правило, три гол. перешкоди на шляху формування повноцін. Громадянського суспільства в Україні.
- По-перше – етатист. спадщина рад. часів, звичка населення до держ. патерналізму, його громадян. пасивність та відчуженість;
- по-друге – мовно-культурна різнорідність населення, яка знач. мірою розділяє інституції Г. с. за мовно-етніч. принципом, замість того, щоб робити їх заг.-нац.;
- по-третє – відсутність справжніх екон. реформ, а отже, й екон. підстав для емансипації громадян від тотально регулюючо-розподіляючої, патерналіст. держави.
Як і в усіх домодерних сусп-вах, переважним джерелом добробуту в Україні нині є близькість до влади, а не справді легал. та ефективна госп. діяльність. Відтак, утвердження самодіяльного, екон. незалежного від держави і непідвладного її примхам громадянина як основи повноцін. Г. с. є проблематичним.
Це не перешкоджає, однак, широкому входженню терміна «Г. с.» у пропагандист. обіг поряд з ін. політ. гаслами на зразок «демократії», «ринку» та «інтеграції у Європу». З одного боку, це наражає термін на небезпеку профанації, з ін. – спонукає до його серйознішого теор. і практ. освоєння.
Література[]
- E. Gellner. Conditions of Liberty: Civil Society and its Rivals. London, 1994;
- Лісовий В. Феномен громадянства. К., 1996;
- Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. Д., 1999;
- Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і «розбудова держави». К., 2000;
- Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. Л., 2002;
- Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. Л., 2003.
Джерело[]
- М. Ю. Рябчук Громадянське суспільство - Енциклопедія Сучасної України, 2006